До 150-річчя від дня народження протоієрея Галактіона Перепелиці (1875-1978)

29 червня, в день свята Озерянської ікони Божої Матері, Покровительки Слобідської України, виповнилося 150 років від дня народження одного з легендарних старців Благовіщенського кафедрального собору міста Харкова — протоієрея Галактіона Перепелиці. Господь дарував Своєму вірному служителеві многая літа: отець Галактіон відійшов у вічність "насиченим днями" (Іов.42:17), на 104-му році земного життя. Його дияконське та пастирське служіння, що нараховувало майже 75 років, розгорталось на тлі буревійних подій XX століття, але було сповнене неминущої духовної радості, бо "радість у Господі це... сила!" (Неем. 8:10).

Протоієрей Галактіон Перепелиця народився в Харкові 16 червня (за старим стилем) 1875 року в родині Івана Максимовича та Дар'ї Корніївни (в дівоцтві — Єрмоленко), які походили з бідних українських селянських родин. Іван навчався грамоті у дячка в рідному селі Лихач на Богодухівщині, до одруження був мобілізований і служив в Харкові старшим писарем військової канцелярії. Після закінчення військової служби взяв шлюб і "поступил письмоводителем" у побудовану 1869 року Олександрівську міську лікарню (збереглася до наших часів, розташована по вулиці Благовіщенській).

Дар'я, колишня кріпачка поміщика Горяїнова, не володіла грамотою, але була дуже побожною, чудово знала Священну історію та Житія святих, слухаючи читання релігійних книг та журналів від свого чоловіка. На другому році шлюбу Господь подарував молодому подружжю, яке мешкало в квартирі при Олександрівській лікарні, близнюків — хлопчика і дівчинку. В цей день,16 червня, Свята Церква відзначає пам'ять святителя Тихона Амафунтського, та, на відміну від поширеної в ті часи традиції давати малюкам ім'я на честь святого чи святої, день пам'яті яких співпадав з днем народження дитини, в Таїнстві хрещення майбутньому пастирю дали інше ім'я. <<Я... должен был наименоваться Тихоном, но так как моей ровеснице по рождению в эти дни не было женских имён, то священник... дал нам имена под 22 июня [за старим стилем — п.М.Т.] Галактиона и Иульянии [мучеників — п.М.Т.]. Вот почему присвоили мне такое имя, которое редко употребляется у мирских людей, а более монашествующих [в перекладі з грецької "Галактіон" означає "молочний" — п.М.Т.]>> — вказував батюшка в своїй автобіографії. Таїнство хрещення відбулося, напевно, у Димитрівському храму (розміщався по вулиці Катеринославській (зараз Полтавський шлях)), зруйнований за часів радянської влади). Його часто називали "самой красивой церковью Харькова". Харківський художник і журналист В.П.Карпов (1834-1906) писав: "На нём отдыхает душа, и за него заочно благодаришь зодчего…". Існує версія, що саме в цьому храмі вінчали та відспівували видатного письменника Г.Ф. Квітку-Основ'яненка (1778—1843). Життя Димитрівської парафії було тісно пов'язане з Олександрівською лікарнею, де працював Іван Максимович Перепелиця. Священником, який хрестив його новонароджених первістків, був, вірогідно, протоієрей Петро Мігулін (1843-1912) — випускник Харківської ДС, клірик Димитрівської церкви, батько майбутнього професора Харківського та Санкт-Петербурзького університетів П.П.Мігуліна (1870-1948).

У родині дітям прищеплювалася безмежна відданість Церкві Христовій, любов до Бога та людей. Майже кожного дня Дар'я Корніївна водила своїх дітей до храмів. Повернувшись додому, семирічний Галактіон повторював церковну службу, сам зробив "домашнє кадило" і вже у підлітковому віці домочадці (особливо бабуся за материнською лінією) ласкаво називали його "батюшкой".

З дитинства Галактіонові пощастило особливо знати видатного, спадкового священнослужителя, шанованого багатьма харківцями — настоятеля Димитрівського храму протоієрея Іоанна Чижевського (1819 (1821)-1907). Випускник Харківської семінарії, духовний письменник, який користувався повагою святителя Інокентія (Борисова) і святителя Філарета (Гумілевського), був сусідом родини Перепелиць (досі зберігся його будинок по вулиці Полтавській шлях, 15). Отець Іоанн та інші священники Димитрівської церкви підтримували бажання родини, аби Галактіон отримав духовну освіту, і, з ласки Божої, це здійснилося: його прийняли до Харківського духовного училища (зараз в цьому будинку на Бурсацькому узвозі знаходиться Харківська державна академія культури).

Невдовзі сім'ю спіткало велике горе — помер батько. Завдяки небайдужості доглядача училища вдалося подолати первинну відмову адміністрації в навчанні хлопчика-напівсироти "на казённый счёт" (бо він походив не з духовного, а світського стану), але про продовження богословської освіти і вступ до семінарії юний Галактіон не міг і думати. В родині, яка залишилася без годувальника, він став єдиною надією для матері та чотирьох сестер. Святий апостол Павел застерігає: "...Хто про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного" (1 Тим.5:8). У виконанні слів апостольського заповіту, по закінченні в 1891 році свого навчання, Г.І.Перепелиця готувався до іспитів, успішне складання яких надавало право займатися педагогічною діяльністю. В 1892 році екзаменаційна комісія при Харківському духовному училищі дозволила йому вчителювати в церковно-парафіяльній школі і викладати спів.

Галактіона призначили псаломщиком Іоанно-Предтеченського храму та викладачем церковної школи села Лютівки Богодухівського повіту — мальовничого куточку на сучасній Золочівщині, що належав дворянському роду Хорватов-Клейнміхелей.

Церква на честь Хрестителя Господнього Іоанна у Лютівці славилася на всю губернію своїм чудовим іконостасом в коричневому, білому і золотому кольорах, з овальними іконами й гирляндами (на жаль, ще до революції 1917 року храм згорів). В 1901 році в цьому храмі Галактіон Іванович повінчався з Варварою Іванівною Ракитянською (1879-1958).

Дияконській хіротонії Г.І.Перепелиці передувало "выдержание экзамена на получение сана диакона" перед комісією при Харківському ДУ (в листопаді 1903 року), отримання службового місця на Іоанно-Богословській парафії села Великої Комишувахи Ізюмського повіту та призначення вчителем в місцевій церковній школі (в лютому 1904 року). Лише 14 травня 1904 року, на свято Преполовіння П'ятидесятниці, відбулася його хіротонія в сан диякона, яку звершив архієпископ Харківський і Охтирський Арсеній (Брянцев;+1914). Запорукою доброго служіння нововисвяченого диякона стали притаманні з дитинства любов до служби Божої і церковного співу, музична обдарованість і чудовий слух. "Виспіву[ючи] честь [Божому] Йменню" (Пс.65:2) та виявляючи себе, як "добрий служитель Христа Ісуса, годований словами віри та доброї науки" (1 Тим.4:6), протягом тринадцяти років отець Галактіон ніс дияконський послух в Іоанно-Богословському храмі Великої Комишувахи (в даний час село, внаслідок російського військового вторгнення 2022 року, практично зруйноване).

В 1910 та 1915 роках за "отличное прохождение... учительской службы" отця-диякона нагородили срібною та золотою медалями "За усердие". Повітове відділення Училищної Ради неодноразово преміювало його, а до 25-ліття існування церковно-парафіяльних шкіл диякона-викладача нагородили срібною медаллю.

Всевишній дарував отцю Галактіону та його дружині радість народження дітей, які "є Господньою спадщиною", за словом пророка-псалмоспівця: "Твоя жінка в кутах твого дому — як та виноградина плідна, твої діти навколо твого стола — немов саджанці ті оливкові" (Пс. 127:3). В 1905 році народився син Леонід, в 1907 році - донька Ольга, в 1914 році — син Миколай (згодом проживав у Вільнюсі, помер у 1980 році), в 1916 році — донька Євгенія(+2010).

Щире бажання самому бути звершителем великого Таїнства Святої Євхаристії, доторкнутися до Святого Агнця за Божественною літургією у принесенні Безкровної Жертви "за всех и за вся" дозволило отцю Галактіону, з ласки Божої, в 1914 році "выдержа[ть] успешно экзамен по богословским предметам на получение сана священника" в комісії при Харківській духовній семінарії. Однак, пресвітерська хіротонія відбулася лише через три роки, сповнених баталіями Першої світової війни та революційними подіями лютого 1917 року. В день свята Входу Господнього до Єрусалиму, 22 квітня 1917 року, диякона Галактіона висвятили на священика. Тайносовершителем його хіротонії був єпископ Старобільський Феодор (1872-1920), вікарій Харківської єпархії. Перші два роки пастирського служіння отця Галактіона в якості "заместителя священника" (так раніше називали другого священика в церковному причті) проходило у новозбудованому величному Казанському храмі (за вказівкою радянської влади зруйнований 1946 року, в 2015 року на його місці відкрито каплицю) бідного села Деревки Охтирського повіту на березі річки Ворскли (наразі у складі Полтавської області),

Слова Пастиреначальника-Христа "Ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я вам заповів..." (Мф 28:19-20) були лейтмотивом пастирського служіння ієрея Галактіона, який не залишав й педагогічної ниви. На всіх парафіях, де він служив, водночас працював законоучителем церковних, земських шкіл і ля багатьох юних душ став справжнім дітоводителем до Христа.

На 1919-1934 роки припадає його служіння у Воскресінській церкві села Надєждовки Ізюмського повіту (в 1970-х роках село приєднано до міста Барвінкове). Відповідно до десятої та двадцятої ювілейних річниць з дня ієрейської хіротонії церковне Священноначалля відзначило отця Галактіона церковними нагородами: камилавкою й наперсним хрестом. Обидві нагороди він отримав за благословенням священномученика Константина.(Дьякова), Митрополита Київського (в 1927 році — єпископ Харківський).

"Перенося все трудности экономической жизни, — писав батюшка в "Автобіографії", — я священнослужительствовал в [Воскресенской] церкви до февраля 1934 года; в этом же году церковь была закрыта и я принуждён был исполнять обязанности церковника и регента в соседней ... Успенской церкви сл[ободы] Барвенково,.. где и прослужил до... 1938 года. По независящим от меня обстоятельствам с этого времени я должен был временно оставить свою духовную службу". За стриманими словосполученнями "трудности экономической жизни" та "обстоятельства времени", які змушений був використовувати отець Галактіон, приховувався трагічний період голодомору українського народу 1932-1933 років й репресії проти духовенства, які довелося йому пережити. Під час обшуків в 1930 році відібрали всі нагороди, одяг, одну пару золотих сережок, наперсні срібні хрести та срібну позолочену дарохранительницю — можливо, ту саму, що подарувала імператорська родина освяченому в 1884 році Успенському храму слободи Барвінкове і яку, напевно, врятували від безбожницької "кампании по изъятию церковных ценностей".1920-х років. За спогадами доньки Євгенії, "награды (кресты) на красивых лентах хранились в светильнике, а при обыске чекисты их обнаружили и всё вместе с имуществом и домом в Барвенково конфисковали". В 1931 році ієрей Галактіон вперше перебував, як "кулак", під арештом, в лютому 1938-листопаді 1939 років знаходився за гратами як "злейший враг советской власти" за обвинуваченням за статтею 54-10 Кримінального кодексу УРСР ("антирадянська пропаганда і агітація"). Вижити у в'язниці допомогла молитва і любов до церковного співу, якому він навчав арештантів. Онука Людмила Бобришева про перебування дідуся "во узах темничных" розповідала: "Он не любил рассказывать, как жестоко обращались с ним в ссылке, один только эпизод известен, как его заставили стоять и смотреть в одну точку несколько дней.Выбившись из сил, он упал на третий день без сознания. К нему не допускали никого из посетителей. Дочь Евгения приезжала его проведывать, но её обманули, сказав, что его нет в этой тюрьме". Наприкінці 1939 року справа, за недостатністю доказів, була припинена, а ієрея Галактіона звільнили (реабілітований в 1999 році).

Змушений залишити церковну службу, він працював у цивільних установах на Кавказі: касиром, рахівником у ремонтній майстерні при товаристві сліпих, комірником у майстерні безалкогольних напоїв того ж товариства у місті Нальчику (там проживав його старший син Леонід), згодом охоронцем магазину та їдальні воєнторгу в місті Грозному, де мешкала донька Ольга з родиною. Почалася Друга світова війна, і з великої родини ієрея ГалактіонаПерепелиці двоє синів й чоловіки доньок пішли на фронт захищати Вітчизну. В 1944 році в автобіографії батюшка вказував: "...Меньший сын является героем войны, получивший несколько наград и меньший зять защитник Севастополя, моряк, получивший большие ранения; другого же сына и зятя свыше 3 лет не слышно как погибших в бою без'известности в начале войны".

В 1944 році, отримавши виклик від єпархіального управління, він повернувся до Харківської єпархії і служив "на вакансии псаломщика" Успенського храму в Барвінковому. Архієпископ (згодом митрополит) Харківський і Богодухівський (1945-1960) Стефан (Проценко;1889-1960) відзначав в характеристиці ієрея Галактіона Перепелиці: "Энергично трудится в церковном хоре, которым бесплатно (! — п.М.Т.) руководит около пяти лет. В работе своей всегда ровен и спокоен". Його собраття-священики з повагою підкреслювали, що священик Галактіон "образцово выдержанный[,] производит впечатление благородного человека". Щиру любов до батюшки виявляли і знаючі його мешканці Барвінкове, а він пояснював таке відношення з притаманною йому скромністю: "Бывши[е]... прихожан[e]... за 25 лет моего пребывания у них привыкли ко мне, сохраняя свои вполне корректные отношения ко мне и до сего времени, как к прежнему их пастырю, перенесшему с ними все радости и невзгоды". З 1950 року ієрей Галактіон служив в Успенському храмі другим священиком, але перебування на Барвінківщині завершувалося: у 1952 року його призначили четвертим священиком Благовіщенського кафедрального собору міста Харкова та скарбником собору (за іншими даними — ключарем). В 1955 році, до 80-ліття від дня народження отець Галактіон Перепелиця наказом Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія І (Симанського;1877-1970) був зведений у сан протоієрея. Братня простота у спілкуванні, знання святоотцівського досвіду, багаторічне життя в Церкві та природний розум — саме ці чесноти стали причиною обрання його у 1955 році "духовником духовенства г[орода] Харькова и Харьковского района". Незабаром ієрея Галактіона спіткало велике випробування: в 1958 році пішла з земного життя матушка Варвара Перепелиця. Батюшці судилося на самоті продовжувати своє ходіння перед Господом і більше ніж на 20 років пережити свою дружину, помічницю і друга.

Благовіщенський кафедральний собор, в якому продовжилося служіння отця Галактіона, часто іменують "серцем Харківської єпархії". Майже ровесник ХХ століття, освячений в 1901 році, він зберігає під своїми величними сводами безліч імен, історій та людських біографій. Повчальні історії, пов'язані зіменем отця Галактіона Перепелиці, вже давно стали переданням — вони передаються з покоління в покоління, Деякі з цих історій є яскравими прикладами дії в житті кожної людини незбагненного Промислу Божого. Так, наприклад, говорили, що в підлітковому віці Галактіон носив цеглини на будівництво Благовіщенського собору. Цілком ймовірно, що так могло бути: Олександрівська лікарня,при якій жили батьки хлопчика, знаходилася неподалік старої Благовіщенської церкви. Закладка нового собору відбулася у 1888 році, а загалом на його зведення було покладено близько 7 мільйонів цегли.

До дня Святої Пасхи 1960 року протоієрея Галактіона нагородили правом носіння палиці, а в 1962 році — хрестом з прикрасами. Клопотаючи перед єпископом Харківським і Богодухівським (1961-1964) Нестором (Тугай;1899 (1900) - 1969) про цю високу нагороду, благочинний храмів міста Харкова протоієрей Олександр Єгоров (1894-1982) зауважив: "Представляя к наградам духовенство вверенного мне благочиния,.. осмеливаюсь выделить из всех одного... Его трудов не замечали и, при награждении других пастырей, намеренно о нём забывали". Сам же отець Галактіон був чужий прагнення нагород, усвідомлюючи, за власним зізнанням, що "награды не ищутся, а даются по заслугам высшими властями". Водночас, йому не були притаманні ані награний образ "елейного батюшки", ані штучне лжесмирення. Одного разу, коли ім'я ієрея Галактіона внесли до списку представлених до нагород [протоієрейства — п.М.Т], і він цю нагороду не отримав, лише через два роки в коректній і ввічливій формі звернувся до секретаря єпархії з проханням пояснити: що послужило перешкодою, чи немає зауважень щодо його служіння з боку духовної влади? Онука Людмила Бобришева писала: "...На протяжении всей жизни отец Галактион не позволял любых праздных разговоров, не участвовал ни в каких развлечениях, был молчалив, но очень приветлив и улыбчив. Всю жизнь строго исполнял посты. И в другой одежде, кроме подрясника, его никто и нигде не видел".

У вересні 1962 року протоієрей Галактіон Перепелиця звернувся до правлячого архієрея з проханням "уволить в заштат". Своє бажання виходу на пенсію батюшка пояснював "старческим возрастом" та необхідністю доглядати за хворою 82-річною рідною сестрою Феодосією, з якою вони мешкали у приватному будинку в районі Холодної гори. Владика Нестор, який з повагою ставився до старця, характеризував його такими словами: "Как человек скромный, смиренный, кроткий, незлобивый, послушный и беспрекословно исполнительный. В течение 58-летнего священнослужения Церкви Христовой не было ни одной жалобы, компрометирующей его поведение". Протоієрей Галактіон був звільнений від несіння послуху ключаря кафедрального собору і в подальші роки життя залишався "сверхштатным священником" Благовіщенського собору — кожну неділю й в святкові дні приймав участь в богослужіннях.

23 червня 1974 року віруючі харків'яни і клір кафедрального собору брали участь в Божественній літургії, яку звершував, за благословенням архієпископа Харківського і Богодухівського (1970-1983) Никодима (Руснак;1921-2011), протоієрей Галактіон Перепелиця, який завершив, з Божої милості, 99-й рік життя. В той день владика Никодим приєднав свої молитві до молитов маститого старця і, вітаючи його, зокрема, сказав: <<...Мы думаем о тех молодых, начинающих пастырях, которым иногда кажется, будто традиции и уставы Святой Церкви устарели и что задача теперь иная — "обновить устаревшую Церковь". Ответ на это — Ваш пример, ибо задача пастыря... не в том, чтобы всё, веками приобретённое в Церкви, отвергать, — это путь разрушения, — а всё святое в ней восполнять и обогащать глубоким благоговением и бережным хранением духовного наследия...>>.

Досягши рідкісного вікового рубежу, життя батюшки "у старощах добрих" (Бут. 25:8), здавалося, не залишало місця відкриттям і здивуванням, але одне з таких чудес Божих сталося напередодні 100-річного ювілею. На схилі літ відкрилось значення однієї незабутньої зустрічі, яка відбулася багато років тому, і в якій, як виявилося, був прихований незбагненний Промисл Божий. Один з найпочесніших священнослужителів Харківської єпархії протоієрей Петро Василашку (1933-2022) розповідав: <<Я приехал в Харьковскую епархию в 1970 году и вскоре был назначен в Благовещенский собор. Как-то отец Галактион рассказал, что, будучи диаконом, он присутствовал на службе самого Иоанна Кронштадтского. Ему удалось подойти под благословение, несмотря на большое количество людей (огромную толпу!), и отец Иоанн, взглянув на него, произнёс: "Галактион! Ты дослужишься до митры и даже более". "Вот, — говорил отец Галактион, — иногда и святые, а отца Иоанна почитали святым уже при жизни, ошибаются: мне уже скоро 95 лет, а у меня нет митры [точно встановити дату нагородження протоієрея Галактіона правом носіння митри важко, бо в особистій справі відсутні про це відомості, оскільки батюшка перебував "поза штатом" — п.М.Т.] и тем более нету "более". И тут владыка Никодим даёт ему митру, а незадолго до 100-летия обращается к Патриарху Пимену, и отца Галактиона награждают вторым крестом! Такая награда была только у секретаря епархии отца Николая [Кухарука (1913-1983)]. Слова Иоанна Кронштадтского оказались пророческими. Сбылось его предсказание>>.

30 грудня 1974 року архієпископ Никодим призначив протоієрея Перепелицю Галактіона Іоанновича "штатным протоиереем Благовещенского кафедрального собора" і в той же день подав прохання на ім'я Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Пімена (Ізвєкова;1910-1990) про нагородження "вторым Крестом с украшениями и правом служения Божественной литургии при открытых Царских вратах". 7 січня 1975 року, в день великого свята Різдва Христового за Божественною літургією у кафедральному соборі владика возложив цю нагороду на старця — у зв'язку з його 100-літтям життя і 70-літтям "безупречного и глубоко примерного пастырского служения Церкви Христовой, не замаранного ни смутами расколов, ни иными треволнениями на его вековом пути".

29 червня 1975 року, в Неділю 1-шу після П'ятидесятниці, Всіх святих духовенство й клір кафедрального собору піднесли молитви за протоієрея Галактіона, якому в той день виповнилося 100 років. Під час літургії, яку звершував почесний ювіляр, в величному соборі добре було чути його чіткий голос, і важко вірилося, що це голос столітньої людини. Після подячного молебню владика Никодим привітав старішого старця: "Дорогой отец Галактион! Мы, верующие харьковчане,.. горячо благодарим Бога, даровавшего тебе славное столетие, а нам в твоём лице — ревностного пастыря Церкви".
Будучи сторічним старцем, отець Галактіон продовжував відвідувати Благовіщенський собор і брати участь у службах Божих. Переступаючи поріг святого вівтаря, він часто говорив: "Ну, слава Богу! Я всю истекшую неделю лежал без сил и думал, что уже больше храма Божьего не увижу, а сегодня поднялся и всё-таки дошёл!" Широко відома, як дотепна гумореска, історія про те, що лише в сто років старцю поставили перший в його житті укол. "Владика, — з подивом розповідав він архієпископу Никодиму, — виявляється, це зовсім не боляче".

В березні 1975 року протоієрей Галактіон, за власним бажанням, був зарахований за штат. На його проханні була накладена наступна архієрейська резолюція: "Почислить за штат с выражением глубокой благодарности за достойный пример пастырской ревности ко храму Божьему".

10 грудня 1978 року протоієрей Галактіон Перепелиця відійшов до Господа. Передчуваючи швидку смерть, старець за два дні до смерті просив соборувати його, сповідався і причастився Святих Христових Таїн.

На початку 2000-х років митрополит Харківський і Богодухівський Никодим, голова Комісії по канонізації при Священному Синоді Української Православної Церкви благословив своїм помічникам збирати матеріали для майбутнього прославлення протоієрея Галактіона Перепелиці та інших старців-священнослужителів Благовіщенського собору в лику святих. Сам владика вважав канонізацію батюшки, як праведного пресвітера та сповідника, лише питанням часу. А на запит "Чи можна отця Галактіона мати за святого?" відповідав, не замислюючись ані секунди: "Без всякого сумніву!"

Авторові цих рядків доводилося неодноразово відвідувати могилу протоієрея Галактіона Перепелиці на 2-му міському цвинтарі Харкова по вулиці Г.Сковороди. Приходячи на самоті, або на чолі екскурсійної групи, завжди звертаєшся з молитвою по допомогу й отримуєш вирішення певних духовних та життєвих питань, переконуючись, що отець Галактіон є тим, "що звіщає про мир, що добро провіщає, що спасіння звіщає" (Іс.52:7). Влітку 2022 року від свого давнього знайомого, парафіянина Озерянського храму вперше почув наступну розповідь, яка нагадувала про непорушність слів Господа: "Блаженні ті,.. хто... вмирає в Господі! Вони від праць своїх заспокояться, бо їхні діла йдуть за ними слідом“ (Відкр.14:13). Незважаючи на наше знайомство, що налічувало майже чверть століття, почув цю історію вперше: "У меня есть старший сын от первого брака. Где-то в конце 1970-х годов (не помню точно, какой это был год, 77-й, 78-й-?) мы решили его покрестить. В крёстные выбрал своего друга. Чтобы его не увидели в церкви и не было на работе неприятностей — он был директором овощной базы — крестили на дому. Кум мой жил недалеко от улицы Володарского (зараз Семінарська — п.М.Т.) в частном доме. На дворе — снежная зима, каких сейчас уже нет. Снегу намело, сугробы почти по колено глубиной. Помню батюшку, который жил на Холодной горе и к которому кум обратился с просьбой покрестить моего сына: старенький-старенький, маленький-маленький. Чтобы он не утруждал себя хождением по сугробам, мы подняли его с кумом под ручки и понесли (я запомнил как забавно из-под одежды выглядывали его ножки в тёплых валенках, парящие над землёй)". Слухаючи оповідь, у мене почали закрадатися передчуття і так кортіло показати світлину того, за моїм припущенням, священика, який хрестив сина знайомого, але я лише запитав: "Как звали того батюшку?" Співрозмовник відповів, що не пам'ятає його імені й продовжив: "После совершения крещения вся семья пригласила батюшку за стол, он согласился, Во время беседы мы с другом поделились, что часто в повседневной жизни, в компании употребляем нецензурную брань, но хотим побороть эту плохую черту, ставшую уже вредной привычкой. Священник ответил, что пагубнее сквернословия произносить имя лукавого, но и то, и другое, безусловно, является грехами, за которые у Бога нужно просить прощения, нужно осенять себя крестным знамением. А дабы не привлекать внимания в обществе, перекреститесь мысленно, глазками: вверх, вниз, с правого плеча на левое, как бы накладывая на себя крест. После его совета удалось не только отучиться от матерных слов, но и не допускать сквернословия в дружеских посиделках, в общении на работе. Я запомнил это на всю жизнь". Вийшовши в іншу кімнату, я взяв з книжкової полиці єпархіальне видання зі знімками богослужіння у Благовіщенському соборі у 1972 році і показав фотографію одного священика (я вже майже не сумнівався, що саме він був героєм розповіді). Співбесідник підвівся і з подивом в очах, показуючи на фотографію, вигукнув: "Боже мой! Это он, это этот батюшка!". Зі світлини на нас дивився протоієрей Галактіон Перепелиця. "Поздравляю, - сказав я, - твоего сына-первенца крестил святой человек". Воістину, "у вічній пам'яті праведний буде!" (Пс.111:6)..

Хотілося б побажати, аби викладене в даній статті праведне житіє соборного старця — протоієрея Галактіона Перепелиці, про яке розказували старійші священнослужителі Харківської єпархії і про яке свідчать архівні джерела, стало для прийдешніх поколінь пресвітерів, дияконів та вірян живим прикладом, тим євангельським світильником, який, запалюючи, не ставлять під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі (пор. Мф.5:15).

Протодиякон Максим Талалай, завідувач Церковно-історичним музеєм Харківської єпархії