Пастир храму на честь Пресвятої Трійці. До 70-річчя протоієрея Олексія Довгаля (1956–2026)

27 березня 2026 року виповнилося 70 років від дня народження митрофорного протоієрея Олексія Довгаля — настоятеля Троїцького храму міста Харкова, який майже пів століття служив Господу у священному сані та був одним із найстаріших священнослужителів Харківської єпархії Української Православної Церкви. Зберігаючи, згідно з апостольським заповітом, світлу пам’ять про наставників наших, які «навчили Слову Божому» (Євр. 13:7), хотілося б висвітлити основні віхи життя і церковного служіння блаженноспочилого пастиря та побажати, щоб рядки цього біографічного нарису стали для читачів натхненням до молитви за спокій його безсмертної душі в Небесному Царстві.

Олексій Миколайович Довгаль народився 1956 року в невеликому селі Черванівка на Сумщині в сім’ї робітників. Після закінчення у 1972 році середньої школи № 10 у місті Зоринську Луганської області, куди переїхала його родина, він пройшов курси водіїв та працював за спеціальністю. Молодша сестра Тетяна Миколаївна розповідала:

«Наш із отцем Олексієм батько працював шахтарем, згодом очолював дільницю вуглярів і був дуже доброю людиною. А мама, навпаки, була суворою. Вона виховувала нас і змалечку водила до храму. Бувало, братик мені каже: “Ти одягла хустку? Пішли молитися”. Це означало, що мама кличе ставати на молитву. Коли він підріс, то ходив щонеділі до храму вже сам, а це було п’ять кілометрів пішки до сусіднього села Малоіванівки. По дорозі жила наша місцева юродива, її звали Олімпіада. Вона ходила в одних і тих самих капцях у будь-яку пору року. І ось щоранку в неділю виходила надвір і вигукувала: “Олексію, ти йдеш до церкви?” Тиша. Вона знову кричить, аж доки не почує Олексієве: “Іду, іду”. У Малоіванівці служив священник отець Серафим. Так ось вони вдвох з матушкою Олімпіадою передвіщали й казали нам, що Альоша стане священнослужителем, шанованою людиною. Він із дитинства любив займатися фізкультурою, ходив до секції боксу й отримав спортивний розряд із цього виду спорту. Пам’ятаю, як одягав мені на руки боксерські лапи, щоб я допомагала йому тренуватися. Мене вчив нікому не давати себе скривдити, вміти постояти за себе. Коли він уже навчався в духовній семінарії та приїжджав додому на канікули, привіз мені молитвослов у червоній оксамитовій обкладинці. Це був дорогий подарунок, бо ця книжечка святих молитов пройшла зі мною через усе життя».

Протягом 1974–1976 років Олексій Довгаль служив у лавах Збройних Сил. Про цей період свого життя він згодом розповідав нечасто, однак спогади про нелегкі армійські будні на прикордонні після радянсько-китайського прикордонного конфлікту 1969 року свідчили, що саме випробування тих часів остаточно скерували душу і серце юного Олексія до духовного життя, до прагнення вічності, яка полягає в пізнанні «Єдиного Істинного Бога» (Ін. 17:3).

Після демобілізації, у двадцятирічному віці, Олексій Довгаль був зарахований до першого класу духовної семінарії при Троїце-Сергієвій Лаврі. У вересні 1978 року він узяв шлюб зі Світланою Іванівною Павлишиною — донькою священника, племінницею майбутнього митрополита Черкаського і Канівського Софронія (Дмитрука; 1940–2020).

Прийняттю рішення щодо обрання шляху одруженого священнослужителя передувала зустріч молодого семінариста з відомим духівником — архімандритом Серафимом (Тяпочкіним; 1894–1982). Через роки з незмінним благоговінням отець Олексій розповідав:
«Після закінчення другого класу семінарії я опинився на певному роздоріжжі. Маючи можливість спостерігати за насельниками Троїце-Сергієвої Лаври та спілкуватися з великими подвижниками віри, я замислювався над прийняттям чернечого постригу. Але водночас мав сумніви щодо правильності такого вибору: мені подобалася дівчина, яка працювала в трапезній наших духовних шкіл. Тому вирішив посповідатися та звернутися за порадою до старця, про якого серед численних вірян ішла слава як про прозорливого, — отця Серафима (Тяпочкіна).

У поїздку на сповідь до старця я наважився запросити й ту дівчину. Вона погодилася та поїхала разом зі своєю подругою. Коли вперше побачив вісімдесятирічного отця Серафима, мене вразили його живі очі, що сяяли й випромінювали любов до людей. Подальше спілкування — а я згодом неодноразово приїжджав до нього на сповідь і за порадою — переконало мене, що таких людей, як отець Серафим, були одиниці.

Мою першу сповідь можна було назвати монологом: говорив я, а старець лише слухав, зрідка ставлячи запитання або, краще сказати, підводячи мене до певної думки чи висновку. Головне, що він не тиснув на мене і не казав, що саме я повинен зробити. Навпаки, він вів мене, немов за руку, стежками моєї душі, і наприкінці сповіді я виважено та спокійно дійшов свого життєвого вибору.

Подальші слова отця Серафима здивували мене ще більше: “А теперь пускай зайдёт Светлана”. Звідки він знав, як звати мою обраницю? Жодного разу я не назвав її на ім’я, і навряд чи батюшці могли повідомити його численні духовні чада, які того дня, як і протягом усього року, звідусіль прибували до нього та чекали своєї черги на сповідь просто надворі».

17 грудня 1978 року, у день пам’яті святої великомучениці Варвари, архієпископ Дмитрівський Володимир (Сабодан; 1935–2014; згодом — Блаженніший Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви) висвятив Олексія Довгаля в сан диякона «к Покровской академической церкви», а 25 березня 1979 року, у Неділю третю Великого посту, Хрестопоклонну, — у сан пресвітера.

Упродовж усього життя ім’я Блаженнішого Митрополита Володимира залишалося для отця Олексія і матушки Світлани священним. У церковному будинку на парафії, де він служив, завжди містився фотопортрет Митрополита Володимира, а в оселі родини світлина Блаженнішого знаходилася поруч із портретом Тараса Григоровича Шевченка — Великого Кобзаря українського народу.

Із синівською любов’ю протоієрей Олексій Довгаль ділився спогадами про свого рукоположителя, у якого ніс послух іподиякона та від святительських рук якого прийняв благодать стояти біля престолу Божого, молитовно приносити Господеві Святу Безкровну Жертву за Батьківщину і народ: «Він був справжнім ректором — мудрим, освіченим, виваженим і доброзичливим, а насамперед духовним батьком для великої родини богословських шкіл у Лаврі преподобного Сергія».

Перед дияконською хіротонією вихованця третього класу семінарії Олексія Довгаля сповідав братський духівник Троїце-Сергієвої Лаври архімандрит Кирил (Павлов; 1919–2017), який зауважив, що «по открытии его [ставленника — п. М. Т.] совести препятствий к рукоположению… не встречается»; перед ієрейською хіротонією його сповідав ігумен (згодом архімандрит) Наум (Байбородін; 1927–2017).

Відповідну підготовку, яка передує прийняттю священного сану, він проходив у відомого літургіста, благочинного Покровського академічного храму ігумена (згодом митрополита) Іони (Карпухіна; 1941–2020). Допити перед хіротоніями проводив архімандрит Єлевферій (Диденко; 1940–2016), майбутній другий намісник відродженої у 1988 році Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври та перший інспектор відновленої Київської духовної семінарії.

Пастирське служіння отець Олексій поєднував із навчанням в останньому, четвертому класі духовної семінарії. Архімандрит Олександр (Тимофєєв; 1941–2003), інспектор духовних шкіл у Троїце-Сергієвій Лаврі (згодом архієпископ Саратовський і Вольський), у 1979 році дав йому таку характеристику:

«Священник Алексий Довгаль, обладая хорошими способностями, показывает такую же успеваемость. Взаимоотношения с окружающими дружественные. Исполнителен. Нарушений дисциплины не имел».

Слід зауважити, що Господь подарував молодому священникові на початку його пастирського шляху зустріч ще з одним видатним світильником віри та благочестя — архімандритом Мойсеєм (Чигвінцевим; 1913–1982), прославленим у лику святих у 2001 році. Преподобний старець на молитовну згадку поклав у руки ієрею Олексію чернечі чотки; мине чимало років, і цей дарунок, як реліквію, батюшка подарує своєму молодшому синові в день його монашого постригу.

20 травня 1979 року двадцятитрирічний священник звернувся до архієпископа (згодом митрополита) Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака; 1921–2011) з проханням «принять… в число клира вверенной Вам Харьковской епархии». Відповідь не змусила довго чекати. З притаманною йому енергійністю Високопреосвященніший Никодим надіслав прохачеві телеграму: «[С]огласно вашего прошения вы принимаетесь в клир [Х]арьковской епархии[. Н]а это не будет препятствия [У]чебного комитета[. В]аше окончательное решение и возможность телеграфируйте[. Я]виться [в] Харьков 12 июня или с 9 по 12 июля».

Високий рівень духовної освіти, яким славилася «академія у Трійці», став запорукою призначення її молодого вихованця указом владики Никодима від 8 червня 1979 року до найголовнішого храму єпархії — Благовіщенського кафедрального собору. Протягом 1979/80 навчального року ієрей Олексій кілька разів їздив до Троїце-Сергієвої Лаври «для сдачи экзаменов на стационаре».

Його старанне служіння і сумлінність були відзначені першими церковними нагородами: у 1979 році — правом носіння скуфії, у 1981 році — камилавки, у 1985 році — наперсного хреста.

Благословення Господнє помножувало і родину, над якою здійснилися старозавітні слова Святого Письма: «Будуйте доми і оселяйтеся, насаджуйте сади та споживайте їхній плід. Беріть собі жінок і народжуйте синів та дочок… і розмножуйтеся там, і не малійте. І дбайте про добробут міста, куди Я виселив вас, і моліться за нього Господу, бо в його добробуті буде і ваш добробут» (Єр. 29:5–7).

У 1979 році в отця Олексія і матушки Світлани народилася донька Варвара, у 1981 році — син Кирило (†2019), у 1982 році — донька Олена, а у 1989 році — син Олексій, який згодом прийняв чернечий постриг і став архімандритом.

Влітку 1981 року ієрея Олексія тимчасово призначили настоятелем Різдва-Богородичного храму селища Андріївка Балаклійського району, в січні 1982 року з кафедрального собору тимчасово перевели настоятелем Успенської церкви селища Коробочкине Чугуївського району, невдовзі призначили настоятелем Архангело-Михайлівської церкви селища Пересічне Дергачівського району. З листопада 1982 до березня 1983 років отець Олексій служив у Вознесенському храмі селища Золочева. 28 березня 1983 року отримав архієрейський указ про призначення настоятелем Покровського храму міста Богодухова.

Насправді храмом називався застарілий молитовний дім, і велика праця будівництва отцем Олексієм нового, повноцінного храму стала історичною заслугою не лише перед людьми, а, перш за все, перед Богом, «бо не для людини ця будова, а для Господа Бога» (1 Пар. 29:1). То був період так званої горбачовської «перестройки», але до святкування 1000-літнього ювілею Хрещення Київської Русі, що докорінно змінив церковно-державні відносини в Радянському Союзі, про спорудження храмів заборонялося навіть думати. Священнику Олексію, аби отримати дозвіл на будівництво церкви у країні з атеїстичною ідеологією, довелося пробиватися у «найвищі кабінети», зокрема на прийом до голови Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР (в 1984-1989 роках) Костянтина Михайловича Харчева. Велику допомогу в організації будівництва храму надавав Владлен Михайлович Карасик (1936-2004) — генеральний директор асоціації «Харківцукор», депутат Верховної Ради України I скликання від Богодухівського виборчого округу. У вдячній пам'яті православних віруючих козацького міста «Божого духу» збереглися спомини про події того часу: «В 1986 году молитвенному дому потребовался капитальный ремонт. В это время настоятелем Святотроицкого [так в тексті — п.М.Т.] молитвенного дома был о. Алексий (Довгаль), человек хозяйственный и предприимчивый. Он предложил строить новый храм. В то время не то что о новом храме, а и о капитальном ремонте не мечталось... Настойчивость о. Алексия и укрепление церкви портило показатели властям о благополучном неверии в Богодухове. Они боролись как могли: вызывали о. Алексия в райком, приходили в храм, пытаясь сорвать службу, жаловались в Харьковский госпром, в отдел по делам религии... Но о. Алексий, поддерживаемый церковным советом, не сдавался.

В райком не ходил, а положил упование только на Всемилостивого Господа нашего Иисуса Христа... Вскоре разрешение пришло из Киева. Сделали проект и в мае 1989 года митрополит Харьковский и Богодуховский Никодим освятил камень под строительство нового храма и пожертвовал на строительство 1000 рублей. Местные власти с издёвкой говорили, что община не сможет построить храм и, в общем, мешали как могли. Но благодать Духа Святаго восполнила недостающее. Очень многие откликнулись и тайком от начальства помогали: кто транспортом, кто стройматериалами, кто деньгами. Дело спорилось. Трудно было немолодым прихожанам по ночам разгружать кирпич и стройматериалы, прячась от представителей райфинотдела, которые придирались за каждый облицовочный кирпич: где взяли? за какие деньги? и где документы? Наравне с прихожанами работал и о. Алексий на самых тяжёлых работах... Его готовность прийти на помощь ближнему в любое время дня и суток, скромность и обаяние породили в душах людей совершенно новое отношение к Церкви и религии, которое десятилетиями искоренялось в людях. Все жители города и района, руководители предприятий и организаций оказывали физическую, материальную и финансовую помощь в окончании строительства храма. 13 октября 1991 года, под праздник, вертолётом подняли и установили купола на храме и колокольне. Радость была огромная. 14 октября 1991 года митрополит Никодим освятил храм, по желанию верующих, в честь праздника Покрова Пресвятой Богородицы. Началось благоукрашение святого храма. Люди приносили старые иконы, книги, кто что сохранил из разрушенных пяти церквей города Богодухова. О. Алексий сам заказал и привёз иконостас...».

У 1988 році, до свята Пасхи Христової, Святіший Патріарх Пимен (Ізвєков; 1910–1990) за поданням архієпископа Харківського і Богодухівського Іринея нагородив настоятеля Покровського храму міста Богодухова священника Олексія Довгаля орденом святого рівноапостольного князя Володимира III ступеня. 14 жовтня 1991 року, у день освячення новозбудованого Покровського храму, митрополит Харківський і Богодухівський Никодим звів настоятеля в сан протоієрея, у 1992 році нагородив його правом носіння палиці, а у 1993 році — хрестом з прикрасами.

У вересні 1991 року отець Олексій, обраний Богодухівським міськвиконкомом для участі в міжнародній конференції, відвідав Сполучені Штати Америки, де зустрівся з представниками християнських конфесій Боєртауна (штат Пенсильванія) та Цинциннаті (штат Огайо) — міст-побратимів Богодухова і Харкова. Під час поїздки до Північної Америки він був нагороджений почесною грамотою за внесок у розвиток міжнародного взаєморозуміння та доброї волі між народами СРСР і США.

У 1993 році протоієрей Олексій у складі паломницької групи Харківської єпархії побував на Святій Землі та у Святому Граді Єрусалимі. У наступні роки він неодноразово відвідував святі місця Греції та земний уділ Пресвятої Богородиці — Святу Гору Афон.

За благословенням правлячого архієрея отець Олексій Довгаль призначався на відповідальні церковно-адміністративні послухи: у 1992 році — благочинним III округу (Богодухівський і Краснокутський райони Харківської області), у 1997 році — благочинним IV округу (частина Харківського та Зміївського районів), а у 2000 році — відповідальним за душпастирську роботу з Комітетом у справах охорони державного кордону України, Збройними Силами України та правоохоронними органами. Як керівник єпархіального напряму взаємодії зі Збройними Силами та іншими силовими структурами, отець Олексій неодноразово брав участь у нарадах і щорічних зборах військових священнослужителів у Києві.

1 червня 1994 року, «в зв’язку з першою річницею прославлення новомучеників Слобідського краю», митрополит Никодим удостоїв протоієрея Олексія високої церковної нагороди — права носіння митри, «яка була возложена на нього… в Свято-Благовіщенському кафедральному соборі м. Харкова». 17 жовтня 1995 року його призначили настоятелем Озерянського храму на Холодній Горі міста Харкова.

На цій історичній парафії, пов’язаній з Небесною Покровителькою Слобожанщини — Озерянською іконою Божої Матері, — також яскраво проявився талант отця Олексія як будівничого і господаря. На території храму постала нова капітальна двоповерхова будівля з хрестильнею, класами недільної школи, трапезною та приміщеннями для настоятеля і причту.

10 квітня 1998 року митрополит Никодим звершив чин освячення каплиці на честь святої великомучениці Анастасії Узорішительниці на території державної установи «Харківська виправна колонія № 43» в Орджонікідзевському районі Харкова. Появі дому Божого, який «буде названий домом молитви» (Мф. 21:13), у такому непростому місці сприяли труди протоієрея Олексія, переконаного в невмирущості слів святого первоверховного апостола Петра: «Покайтеся ж та наверніться, щоб Він змилувався над вашими гріхами» (Діян. 3:19). Усвідомлюючи, що його «праця не марнотна в Господі» (1 Кор. 15:58), священник умів запалювати навіть скам’янілі серця любов’ю до Бога. Так, іконографічний розпис каплиці святої Анастасії виконали троє засуджених.

«Источник Живой Воды заструился в этом скорбном очаге, — зазначав протоієрей Олексій Довгаль у статті «Освящение часовни», надрукованій у газеті «Харьковские епархиальные ведомости» (№ 5 (47) за 1998 рік). — Мы, верующие, будем надеяться и молиться Богу, что и в ихних душах затеплится огонь мира и добра. И видя перед собой Свет Церкви Христовой они придут к покаянию».

Будівництво нових храмів і відродження храмів у серцях людей, покликаних стати оселею Святого Духа (пор. 1 Кор. 6:19), були головною метою служіння доброго пастиря. У 2000 році авторові цих рядків довелося стати свідком розмови отця Олексія з чоловіком, який утратив високе становище в суспільстві, роботу та зазнав зради з боку компаньйонів. Людині, що перебувала на межі відчаю і палала жагою помсти, батюшка порадив: «Наодинці вийдіть на перехрестя, зупиніться і подивіться на небо. Відчуйте, що Бог чує вас і бачить, та скажіть: “Господи, усе, що я придбав і втратив, — віддаю Тобі”». Через роки цей чоловік, у якого, попри всі негаразди, налагодилися справи, відкрилися нові можливості та повернувся душевний спокій, зізнався: «Отець Олексій врятував мені життя».

14 червня 2000 року указом митрополита Никодима батюшку призначили настоятелем Троїцького храму — одного з найстаріших храмів Харкова. Збудований у середині XIX століття на Подолі, біля підніжжя знаменитої фортеці, з якої починалася історія старого Харкова, Троїцький храм пережив як роки розквіту, так і гіркий період занепаду. Якщо до 1900 року Троїцька церква, згідно з архівними джерелами, «по богатству своих украшений была первая после Собора» [Успенського кафедрального собору — п. М. Т.], то після жовтневого перевороту 1917 року «в здании храма на многие годы “поселился” хлебозавод».

У серпні 1991 року рішенням Харківського обласного виконавчого комітету Троїцький храм було повернуто релігійній громаді Харківської єпархії Української Православної Церкви. «К моменту передачи, — відзначали краєзнавці, — в здании бывшего храма располагалась доживавшая свой век пекарня. Трудами священнослужителей и верующих храм на протяжении всех последних лет восстановл[ивался] из пепла».

Донедавна, незважаючи на розташування храму в центрі міста, чимало людей не знали адреси Троїцької парафії й навіть запитували: «А где там церковь?». Трудами нового настоятеля було підготовлено до освячення правий боковий вівтар на честь Різдва Пресвятої Богородиці та проведено масштабні ремонтно-відновлювальні роботи в лівому боковому вівтарі, освяченому на честь преподобного Олексія, чоловіка Божого — небесного покровителя протоієрея Олексія. У 2003 році його нагородили орденом преподобного Нестора Літописця III ступеня.

Будівництво нової дзвіниці, розпочате у 2006 році за підтримки парафіянина Олексія Олексійовича Сивопляса, завершилося у 2009 році та зробило Троїцький храм однією з архітектурних домінант Основ’янського району Харкова.

У день освячення хреста і купола дзвіниці архієпископ Ізюмський Онуфрій, вікарій Харківської єпархії (нині — митрополит Харківський і Богодухівський), зазначив: «Поистине благодать Святого Духа нас сегодня собрала накануне престольного праздника этого прекрасного храма, который в безбожное время был забыт и уничтожался, а сегодня мы видим, что эта святыня воскресла…».

Церква на честь Пресвятої Трійці відкрилася поглядам багатьох харків’ян, а відродження святині спричинило і повернення історичної пам’яті: у лютому 2016 року Харківська міська рада затвердила назву провулка, на якому розташований храм, — Троїцький.

Любов до краси православного богослужіння та глибоке знання літургійної традиції (отець Олексій завжди служив молитовно, духовно піднесено й урочисто, мав приємний голос і чітку дикцію) стали підставою для його призначення у грудні 1998 року викладачем літургіки в першому та другому класах Харківської духовної семінарії, а також помічником інспектора (до травня 2006 року). Семінаристи між собою говорили, що по вівторках, коли чергував отець Олексій, не було ані запізнень на ранкові молитви, ані відсутніх без поважних причин на заняттях. Проте говорилося це напівжартома, адже вимогливість і привчання до дисципліни не затуляли перед вихованцями доброго серця їхнього наставника. Отець Олексій любив спілкуватися з православною молоддю, і вона відповідала йому щирою прихильністю. Не випадково, що у 2008 році саме на основі молодіжних зібрань при Троїцькому храмі був сформований Молодіжний відділ Харківської єпархії, який у 2016 році було перейменовано на Відділ у справах молоді та культури.

У 2012 році архієпископ Ізюмський Онуфрій, тимчасово керуючий Харківською єпархією, призначив протоієрея Олексія Довгаля благочинним V округу та відповідальним за співпрацю Управління Харківської єпархії Української Православної Церкви з похоронними організаціями міста Харкова (до 2022 року). Того ж року його нагородили правом служіння Божественної літургії з відкритими Царськими вратами до молитви «Отче наш».

У 2021 році, з нагоди святкування Світлого Христового Воскресіння, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій, Предстоятель Української Православної Церкви, нагородив протоієрея Олексія високою церковною відзнакою — правом носіння другого наперсного хреста з прикрасами.

У книзі Псалтир містяться такі слова: «Лета наша яко паучина поучахуся: дние лет наших в нихже седмьдесят лет, аще же в силах, осмьдесят лет, и множае их труд и болезнь» (Пс. 89:10). Із християнським смиренням та упованням на волю Божу сприймав отець Олексій випробування, які довелося перенести: смерть старшого сина, тривале лікування від онкологічного захворювання та погіршення фізичного стану, пов’язане із зараженням крові.

Всенародне горе, спричинене повномасштабною російською агресією проти України, отець Олексій переживав як православний християнин і громадянин своєї держави. Щоденна священницька молитва за перемогу Богом береженої Вітчизни поєднувалася з батьківськими проханнями до Господа за старшу доньку, яка у 2025 році добровільно стала лікарем-отоларингологом медичної роти та працювала з пораненими військовослужбовцями Збройних Сил України.

Навіть у найважчі періоди життя батюшці були притаманні людяність, привітність, уміння підтримати мудрою порадою, доречним жартом або простою посмішкою. Здавалося, що дотримання режиму лікування та виконання рекомендацій лікарів принесли довгоочікуване покращення. Як і раніше, зовні отець Олексій нагадував православного богатиря, у якому духовна налаштованість поєднувалася з фізичною силою. Мовчазність, із якою він переносив труднощі, не виказувала внутрішніх переживань, які бачив лише «Господь, знавець усіх сердець» (Діян. 1:24).

Одкровенням для близьких стали його слова, сказані наприкінці 2025 року другому священникові Троїцького храму щодо майбутнього 70-річного ювілею: «Ювілею не буде, я не доживу до нього».

Увечері 22 січня 2026 року, в перші дні після свята Богоявлення — одного з найдавніших і найвеличніших християнських свят, протоієрей Олексій Довгаль відійшов до Господа, не доживши трохи більше двох місяців до свого сімдесятиріччя.

За благословенням Високопреосвященнішого Онуфрія, митрополита Харківського і Богодухівського, новопреставленого протоієрея Олексія поховали на церковній землі біля південної стіни Троїцького храму. У день відспівування численні священнослужителі та віряни прийшли провести в «дорогу всієї землі» (Нав. 23:14) свого співбрата, духівника, наставника, чоловіка, батька і дідуся, який відійшов у Вічність, несучи із собою чесноту, якою жило його серце на землі, — любов до Бога, України та людей.

Протодиякон Максим Талалай,
завідувач Церковно-історичного музею Харківської єпархії